Бельгієць Ніколас Дикманс сприймав фотографію як хобі, поки не зрозумів, що це дієвий спосіб пізнати світ. Тепер він документує повсякденне життя українців під час війни. Дикманс розповів БЖ, чим Гідропарк нагадує локації з “Шаленого Макса”, і чому йому так подобаються одеські бандити на пенсії.
Ніколас Дикманс, фото надано автором
— Я почав займатися фотографією три роки тому як хобі. Не думав, що поставлюся до неї так серйозно, адже до того вже пробував багато речей, які потім закидав — робота з деревом, креативне письмо, ілюстрування порно-коміксів. Як тільки зрозумів, що мені це непогано вдається, дає доступ до місць і людей, недосяжних без камери, я повністю захопився.
Поворотним моментом стало відкриття того, як фотографи на кшталт Брюса Гілдена, Мартіна Парра чи Марка Коена використовували спалах. Це позбавило мене страху, і я зрозумів, що з правильним підходом можна увійти в простір незнайомця і сфотографувати його зі спалахом, не отримавши за це по обличчю. Насправді, здебільшого реакція абсолютно позитивна.
Я хотів приїхати з гуманітарних міркувань, коли почалася війна (ще до того, як почав займатися фотографією), але не міг знайти підходящого місця. Через деякий час я вирішив поїхати як фотограф і провести місяць без конкретних планів. Я почав фотографувати на вулицях і закохався в людей, атмосферу, гумор, естетику, безглуздя й усе інше. Думаю, Україна чудово підходить для тих фотографій, які мені подобаються, і стосунки складаються добре, тому що я почуваюся бажаним гостем, і багато людей з ентузіазмом допомагають мені, коли я цього потребую.
Я почав фотографувати на вулицях України і закохався в людей, атмосферу, гумор, естетику, безглуздя й усе інше.
Коли я починав, моя мета не була чіткою, але зараз, провівши тут уже кілька місяців, я знаю, що просто хочу документувати повсякденне життя під час війни. Я хочу залишити фотографічне свідчення того, яким було життя звичайних українців у ці жахливі часи. Щодо моєї безпеки, я роблю так само, як і всі інші. Я намагаюся ховатися в укриттях, коли відбуваються сильні атаки, але повітряна тривога лунає так часто, що здебільшого я її ігнорую.
Не можу сказати, що помітив багато відмінностей у реакції людей на зйомку в різних містах України. Здається, що чим далі на схід, тим суворіші люди, але мені це подобається. Але особливо я люблю Одесу. Вона здається окремим місцем, ніби островом. Люди там дуже веселі й невимушені. Думаю, я міг би провести три місяці в Одесі і відчути, що минув лише тиждень. Іноді здається, що час там зупинився, і це надає місту свого шарму. Коли я думаю про Одесу, я уявляю старих пенсіонерів-бандитів, які їдять в’ялену рибу на терасах кафе, відчуваю запах акацій, бачу старі занедбані й розмальовані машини, які ніхто не прибирає з вулиць, людей різного віку, залежних від пляжу. Це мене просто розчулює.
Здається, що чим далі на схід, тим суворіші люди, але мені це подобається.
Серед улюблених локацій Києва перше, що спадає на думку, це Гідропарк. Одного разу мене запитали: “Чому тобі подобається там? Місце в поганому стані, туди ходять лише старі та дивні люди, і виглядає воно так, ніби це все ще 1960-ті”. Ну, відповідь у самому питанні. Для мене це фантастичне місце. Я люблю цей спортзал у стилі “Шаленого Макса”, де люди піднімають старі радіатори, прикріплені до іржавих постапокаліптичних машин.
Мені також подобаються пляжі, де старі колоритні люди грають у шахи або гріють на сонці свою зморшкувату “алігаторову” шкіру. Це неймовірно чарівно й фотогенічно. Ще я дуже люблю ходити на Почайну, але більше для власного колекційного задоволення, ніж для зйомки. Ринки це хороше місце для практики фотографії, але це й трохи кліше для фотографів – важко зняти щось цікаве, що люди не бачили б тисячу разів.
Люблю спортзал Гідропарку у стилі “Шаленого Макса”, де люди піднімають старі радіатори, прикріплені до іржавих постапокаліптичних машин.
Також я люблю київське метро. Захоплююсь його модерністськими лампами, потягами ніби з 1950-х і формою персоналу, що нагадує генералів Другої світової війни. Але, на жаль, фотографувати в підземці не так просто.
Вибір сюжетів здебільшого зводиться до трьох речей. Або я просто випадково гуляю вулицею і знімаю все, що привертає погляд – цьому я присвячую більшу частину свого часу. Або знаходжу когось із цікавою зовнішністю і намагаюся придумати гарний декор чи контекст для фотографування цієї людини. Нарешті, і це моє улюблене, я знаходжу місце або подію, яку мені хотілося б зняти, і намагаюся якомога глибше зануритися в неї. Як, наприклад, санаторій “Куяльник” в Одесі, підлітки-скейтери на Поштовій площі, що нагадують героїв фільму Ларрі Кларка “Дітки”, або старий добрий хардкор-концерт.
Звісно, важливо показувати горе й страждання, які війна приносить людям, і я це іноді роблю. Але вважаю, що не менш важливо демонструвати багатство культури й людяності українців. Я хочу, щоб люди побачили “особистість” країни, аби вони могли ідентифікувати себе з її народом. Я хочу оспівувати життя у часи смерті.
