“Бучанські відьми” – це добровольчий підрозділ протиповітряної оборони Збройних сил України, який складається майже повністю з жінок. Вони зараз допомагають захищати українське небо, оскільки дедалі більше чоловіків відправляються на фронт
Про це розповідає інформаційний портал “Легендарний Київ” із покликанням на “Foreign Ukraine”.
Російських дронів в українському небі також стає дедалі більше. Їх часто запускають хвилями, щоб перевантажити основну оборону перед ракетним ударом. Нічні зміни дозволяють жінкам поєднувати захист своєї держави з денними професіями: вчительки, лікарки чи навіть майстрині манікюру.
Для багатьох це спосіб придушити давнє безсилля, коли російські війська окупували Бучанський район на Київщині на початку повномасштабного вторгнення. Жахи тих тижнів – зокрема, історії вбивств, катувань та викрадень – почали з’являтися лише наприкінці березня 2022 року, коли українські війська звільнили місто.
Повітряні атаки та древня зброя
Мені 51 рік, я важу 100 кг, я не можу бігати. Я думала, що мене проженуть, але ні, взяли!» – згадує Валентина, ветеринарка, яка приєдналася до бійців влітку 2024 року і тепер має позивний “Валькірія”
Вона розповідає про друзів на фронті та загиблих у боях. Саме це і привело її у підрозділ “Бучанські відьми”.
Я все можу. Спорядження важке, але ми, жінки, потягнемо,
– наголошує Валентина.
Вона продемонструє це через кілька годин, коли по всьому регіону оголосять повітряну тривогу. Її підрозділ перебирається зі своєї бази в ліс. Ми їдемо за їхнім пікапом у темряві, і опиняємося посеред поля. Четверо вистрибують і починають встановлювати зброю.
Кулемети ще з іншої епохи: два “Максими” 1939 року, а на ящиках з набоями намальовані червоні зірки. Сергій, єдиний чоловік у загоні, мусить вручну заливати охолоджувач – воду з пляшок.
Це все, що є. Найкраще українське спорядження на передовій, до того ж Україна постійно просить у союзників більше. Але стародавня зброя бездоганно працює, і “Бучанські відьми хваляться”, що з літа збили три російські безпілотники.
Моє завдання їх почути. Це нервова робота. Але ми мусимо зосереджуватись, щоб не прослухати і найменший звук,
– пояснює Валентина.
Її подрузі Інні теж трохи за 50 років, і вона їде на одну з перших ротацій.
Страшно, так. Але і народжувати теж страшно, а я через це тричі пройшла,
– сміється вона, і називає свій позивний – “Чері”: “Як моя машина, а не помідори”.
Вчителька математики, час від часу мусить бігти з лісу, щоб провести урок.
Я лишаю в машині свій одяг, підбори. Фарбую губи, проводжу урок. Потім знову сідаю у машину, швидко переодягаюся за рогом і їду. Хлопці далеко, а ми тут. Чого не можуть українські жінки? Ми все можемо,
– наголошує Інна.
Десь на горизонті виблискує промінь від іншої групи, прочісує небо у пошуку небезпеки над своєю патрульною зоною.
Ніде не вказано точну кількість добровольчих підрозділів, і скільки серед них жінок. Але позаяк Росія майже щоночі запускає дрони з вибухівкою, такі загони утворюють додатковий щит навколо великих міст.
З позиції відьом у полі, Юлія відстежує на своєму планшеті два дрони. Вони над сусідньою областю, тож безпосередньої загрози для Бучі немає, але кулемети до кінця тривоги ніхто не ховає.
Чоловіків не залишилось
Командир добровольців – кремезний чоловік, щойно повернувся з Покровська, де точаться найзапекліші бої.
Там салюти нон-стоп,
– ось як описує ситуацію усміхнений Андрій Верлатий.
Раніше у нього було близько 200 чоловіків, які керували мобільними підрозділами ППО у Бучанському районі та патрулювали під час комендантської години. Багато з них були непридатними до повноцінної військової служби.
Але потім закон про мобілізацію переглянули, знадобилося більше солдатів – і ці чоловіки з команди полковника раптом виявились придатним для служби на фронті.
Близько 90% моїх хлопців опинилися в армії, а інші поховалися, розбіглися, як щурі. У нас майже нікого не залишилося. Лише чоловіки без ніг або розтрощеним черепом,
– відверто каже полковник Верлатий.
У нього були варіанти: набрати дуже молодих хлопців або жінок.
Спочатку звучало як жарт: “Візьмемо жінок!”. Ми їм не дуже довіряли, як і армії. Але все дійсно змінилося,
– каже він.
Відновити контроль
Відьми проводять свої вихідні на розширеній військовій підготовці. У день нашого візиту був їхній перший урок штурму будівлі. Вони тренуються на руїнах ферми, тицяючи гвинтівками у порожні дверні прорізи, перш ніж обережно минути їх.
Деяким вдається виглядати переконливіше, але відданість і зосередженість жінок беззаперечна – адже їхні мотиви глибокі та щирі.
Я пам’ятаю окупацію. Я пам’ятаю жахи. Я пам’ятаю крики моєї дитини. Я пам’ятаю трупи, коли ми втікали,
– розповідає Валентина, ледь чутно зітхаючи.
Її сім’я виїжджала з Бучі повз спалені танки, вбитих солдатів і цивільних. На одному з російських блокпостів, за її словами, солдат змусив їх опустити вікно машини, а потім підніс дуло до голови її сина.
Вона сповнена тихої люті і тому відмовляється припинити вірити у перемогу, незважаючи на темряву по всій країні через 1000 днів повномасштабної війни.
Життя змінилося, всі наші плани зруйновані. Але я тут, щоб прискорити кінець війни. Як кажуть наші дівчата, вона без нас не скінчиться,
– зауважує Валентина.
Офіс-менеджерка Анна, ще одна відьма-доброволиця, тріщить армійськими черевиками по битому склу та уламках. Зараз їй 52 роки, і військова підготовка її зміцнює.
В окупації я відчувала повну безглуздість свого існування. Я нікому не могла допомогти, навіть не могла сама захищатися. Я хотіла навчитися стріляти, щоб бути корисною,
– розповідає Анна.
З тренерами багато розмов: жінки радіють. Але пізніше того ж вечора, на їхній базі в лісі, одна з них відкривається ще більше і ділиться моторошною історією.
Коли Бучу захопили, російські війська почали обходити будинки. Вони ґвалтували і вбивали. Одного дня пішли чутки, що окупанти ідуть вбивати дітей.
Я ніколи не пробачу росіян за рішення, яке ухвалила тоді,
– зізнається ця жінка.
Я не буду описувати подробиць історії – про її несамовите рішення – лише те, що солдати так і не прийшли, і їй не довелося так чинити. Але відтоді жінку переслідує той момент і провина.
Вперше стало легше, тільки коли почала вчитися захищатися, боронити свою сім’ю і країну.
Приїзд сюди дуже допоміг. Тому що я більше ніколи не сидітиму, як жертва, і не буду так боятися,
– тихо каже Анна.
