Влад Слюсаренко називає фотографію однією з улюблених форм творчості. Він розповів БЖ, як дитяче захоплення стало пристрастю, чому знімає одні й ті самі локації та як музика допомагає помічати випадкові моменти в місті.
Влад Слюсаренко
— Я завжди займався творчістю та шукав комфортні для себе форми її вираження. Тяга до фотографії з’явилася ще в дитинстві — вдома завжди були плівкові, а потім цифрові камери. Перші спроби знімати були наслідком моєї любові до піших прогулянок. Я люблю ходити, слухати музику та розмірковувати. У цьому процесі я почав помічати цікаві деталі навколо і фіксувати їх на камеру смартфона.
Активно фотографую вже років 10–12, також давно почав сортувати знімки за різними категоріями. Останнім часом відчуваю до фотографії сильний інтерес. Хоча й досі не приділяю достатньо часу теорії, а фокусуюсь на практиці.
Будучи одеситом, у Києві я живу з 2015-го. Голодний до нових місць, я одразу ж кинувся фотографувати столицю — як тільки вийшов на свою першу прогулянку в новому районі, біля Lavina Mall.
Оскільки дуже люблю гуляти, то вимірюю кожен свій район радіусом 10–15 км. За ці роки я жив у багатьох районах Києва, і кожен із них полюбив. Досі, гуляючи там, відчуваю приємні вайби. Складно назвати улюблені локації — їх дуже багато.
Я також займаюся музикою, і саме через неї став помічати й досліджувати момент випадковості. Оскільки до фотографії я прийшов через любов до піших прогулянок, то, по суті, просто фіксую на камеру випадковості, які бачу в моменті. З досвідом я навчився швидше помічати цікаві деталі, компонувати кадр і налаштовувати камеру.
Кожен день різний: я теж різний, сонце під іншим кутом або його зовсім немає, якась людина саме сьогодні стоїть саме так. Одна й та сама локація в різні дні, часи та пори року виглядає по-різному. Тому можна гуляти одними й тими ж місцями, щоразу помічаючи нові моменти. Я не намагаюся спеціально зняти щось кумедне — натомість просто фіксую життя, яким воно є: іноді кумедне, іноді красиве, а іноді й неприємне.
Підхід до зйомки змінився після повномасштабного вторгнення. До війни я фотографував переважно на айфон, але після вторгнення помітив, що люди стали агресивно реагувати на зйомку смартфоном. Бували всякі ситуації: наприклад, фоткаю якусь дрібницю, а до мене підлітає жінка і намагається мене затримати, бо думала, що я так наводжу ракети. У фантазіях деяких людей я, можливо, був навідником ракет на лавочки, безхатченків чи туфлю біля смітника. Якщо раптом у вашому районі постраждала туфля, знайте — це не моя провина.
У фантазіях деяких людей я, можливо, був навідником ракет на лавочки, безхатченків чи туфлю біля смітника.
Цього року я перейшов на камеру Ricoh GR3x. Тепер знімаю комбіновано: деякі серії — на айфон, а більшість — на “ріко”. Купуючи фотоапарат, я усвідомлював, що хочу більше знімати під час прогулянок, отримувати якісніші знімки та глибші можливості. До того ж, люди краще реагують на фотокамеру, ніж на смартфон. Мабуть, це тому, що будь-хто може знімати телефоном, а наявність камери створює образ фотографа.
З досвідом почав інтуїтивно використовувати прийомчики та “фішки” під різних людей, “відігрувати” рухами й обличчям. Це дозволяє уникати небажаних реакцій і неприємних ситуацій.
Я давно впорядковую свою увагу та фотографії за рубриками, що помітно в моєму інстаграмі. Це допомагає швидко помічати цікаві деталі, тренувати око та швидкість реакції. Паралельно фіксую красиві моменти й практикую всілякі ідеї, тому мої фотографії розповідають багато різних історій.
Єдине, що залишається незмінним — це любов. Я люблю те, що роблю, і завжди фотографую з любов’ю.
Відчути місто серцем: Ігор Єфімов про вуличну фотографію Києва під час війни Артем Черничко 28 липня 2025