Житньому ринку — 45 років, і сьогодні він знову в центрі уваги киян. Будівлю планують віддати під приватизацію, реконструювати чи принаймні відремонтувати. Ремонт справді потрібен, але перспектива масштабної перебудови викликає занепокоєння. Адже архітектура й історія Житнього надто цінні, щоб їх можна було легко втратити. Чому — розповідає Ельміра Еттінгер.
Існує версія, що відкриття Житнього ринку приурочили до московської Олімпіади 1980 року. Адже ринок почав працювати менш ніж за місяць до її старту — 23 травня. Однак насправді рішення про його будівництво ухвалили ще у 1963-му, задовго до того, як СРСР обрали приймаючою країною.
Проєктування тривало до 1973 року, тоді ж розпочалося будівництво, яке планували завершити за п’ять років. Але не встигли: ще на етапі підготовки на території знайшли залишки споруд X–XIII століть.
Будівництво зупинили, і два роки тут працювали археологи. Відкриття ринку відтермінували, але завдяки розкопкам з’ясувалося, що торгівля на цьому місці велася ще тисячу років тому.
Ринок під горою
Головним архітектором Житнього ринку стала Ольга Моніна, яка закінчила архітектурне відділення Київського художнього інституту (нині НАОМА).
Моніна також брала участь у проєктуванні Сінного ринку у 1949–1958 роках. Його вже немає: ринок приватизували під приводом реконструкції, а згодом знесли. На тому місці звели ЖК «Ярославів Град». Однією з архітектурних особливостей Сінного був великопролітний дах зі склоблоків, розроблений саме Моніною.
Також архітекторка працювала над кінотеатром «Україна». Тоді перед нею стояло завдання вписати споруду у складний рельєф похилої вулиці Архітектора Городецького.
Зі схожим викликом архітекторка зіткнулася й у проєкті Житнього ринку, оскільки він мав розміщуватися біля підніжжя Замкової гори. Щоб модерністська споруда гармонійно поєдналася з природним ландшафтом, Житньому зробили вигнутий дах.
Рельєф гори також використали для створення пандусів і рамп для в’їзду на ринок. Щоб уникнути зсувів ґрунту, збудували масивні підпірні стінки. Вони ж стали основою для охолоджувального басейну у формі трьох чаш — він працював як градирня, охолоджуючи простір і виводячи воду від холодильних камер у підвалі. Саме ці опори не дозволяють зводити нові будівлі впритул до ринку або облаштовувати підземний паркінг.
Рушник із бетону
Масивна споруда ринку могла виглядати заважкою серед вуличок Подолу. Тому всі чотири стіни зробили скляними, напівпрозорими — це значно полегшило вигляд будівлі.
Оскільки фасади лишилися без міцних стін, споруду укріпили 34 залізобетонні опори та вантове перекриття між ними. У проєктній документації буквально говориться, що перекриття ринку зроблено так, аби він “провисав неначе український рушник, вишитий національним орнаментом”. Елементи перекриття у вигляді сот і складаються у своєрідний орнамент, хоча насправді виконують практичну функцію зміцнення конструкції.
Вантове перекриття такого типу було свого часу прогресивним винаходом. Адже воно дозволяло закрити велику площину, як стадіон чи виставковий павільйон, суцільним полотном без жодної проміжної опори. Окрім того, що це виглядає ефектно, на такі перекриття потрібно було менше сталі й бетону, адже міцність досягалася законами фізики.
У модерністськійархітектурі вантові перекриття застосовували з 50-х років, але згодом почали робити це все рідше. Проєктування таких систем базується на складному математичному розрахунку, а це вже вимагає іншого цінного ресурсу — часу.
Тоді ж для ринку це було ідеальне рішення — продавці та покупці отримали великий вільний простір без перешкод.
Обличчя Подолу
Після відкриття торгівля на Житньому велася на усіх трьох його рівнях. На першому продавали продукти харчування з колгоспів і радгоспів. На другому — господарчі, промислові й мистецькі товари. Тільки тоді там були не кіоски, а прилавки. На третьому рівні працювали комісійний магазин і кафе — нині цей простір порожній.
У дворі Житнього запроєктували павільйони для сезонної торгівлі. Але якщо раніше це були організовані павільони, сьогодні торговці продають свій крам із палаток.
Трикутники на фасаді (їх 256), схожі на каштанові квітки, виконують не лише естетичну, а й практичну функцію: вони затіняють приміщення та розсіюють вітер. Найбільше таких елементів — на південно-західному фасаді, куди вдень сонце пече найсильніше.
Алюмінієве панно “Із варягів у греки” на фасаді займає 315 квадратних метрів. Його сюжет розповідає про минуле Подолу, який був частиною торгового шляху від Балтійського моря до Константинополя.
Панно створила художниця Ірина Перова в Київському художньому комбінаті. Вона також є авторкою трьох мозаїк на Березняках і оформлення дитячого магазину “Казка” на Великій Васильківській. Карбування виконав майстер Анатолій Домнич.
Є на фасаді ще одна цікава деталь: стрілки на декоративному годиннику зроблені у вигляді пташки та рибки, тому що “час летить і пливе”.
Житній сьогодні
Сьогодні майбутнє Житнього ринку — предмет дискусій. Під час лютневої презентації фонд Inzhur, який домагається приватизації ринку, пропонував киянам перетворити його на місце з фудкортами й лавками крафтових фермерів. Ця ідея викликала критику історичної спільноти, адже суперечить давній традиції базарної торгівлі на Подолі.
Крім того, вже є приклади невиконаних обіцянок щодо збереження ринків: так сталося зі знесеним Сінним і Залізничним ринком, нині обнесеним парканом. Житній ринок, як пам’ятка українського модернізму та центр тяжіння Подолу, точно заслуговує на краще.
Фото: з архіву Ельміри Еттінгер
