Людмила Борисенко – підприємиця та фітнес-тренерка з багаторічним досвідом. Нещодавно вона відкрила найбільший спортивний клуб у Переяславі
Про це повідомляє інформаційний портал “Легендарний Київ” із покликанням на інтерв’ю Людмили Борисенко Інформатору.
46-річна Людмила Борисенко із Переяслава після 30-ти знайшла своє покликання у спорті. Вона перетворила хобі на бізнес та улюблену справу. Її цілеспрямованість, наполеглива праця та віра у себе зробили її власницею найбільшого спортклубу міста “GYMFIT” та популярною фітнес-тренеркою. Як це – починати розвиток у невідомій сфері з “нуля”, справлятися з труднощами у розвитку бізнесу, постійно його масштабувати та поєднувати роботу з особистим життям.
“НІКОЛИ НЕ ДУМАЛА, ЩО пов’яжу ЖИТТЯ ЗІ СПОРТОМ”
Шлях у спорті у Людмили Борисенко розпочався після народження другої дитини. Коли доньці виповнилося два роки, вона вирішила записатися у місцевий фітнес-зал “Магніт”, аби тренуватися та привести себе у форму. До цього ж взагалі не була дотичною до спортивної сфери.
– До цього до спорту я була зовсім далекою. Почала займатися лише після 30 років. Підтримав мене у цьому мій чоловік, який ходив у тренажерний зал. Займалася сама, без тренера, адже фінансів тоді на це особливо не було. Проте у фітнес-залі був один тренер, який мені допомагав та писав програми для занять. Лише через п’ять місяців я побачила перші результати: підтягнуте тіло, як трохи схудла, хоча такої мети у мене ніколи не було. З часом заняття спортом перетворилися на хобі та захоплення. Мені дуже подобалось, який вигляд маю я та як змінюються люди завдяки заняттям у тренажерному залі. Завжди намагалася знайти час для свого хобі. Якщо був вибір – кудись піти погуляти чи заняття в залі, – я обирала зал.
Через кілька років регулярних занять у фітнес-залі Людмилі запропонували спробувати себе у ролі тренерки. Та перед тим потрібно було пройти інтенсивне двомісячне навчання у Києві. При цьому вона ніколи не планувала бути тренеркою, навіть не уявляла, що може займатися такою діяльністю, адже за освітою вчителька початкових класів та психолог.
– Я взагалі не думала, що моє життя буде пов’язане зі спортом. Адже єдине, що колись могла робити на уроках фізкультури у школі, то це швидко бігати, але недовго, бо була маленька, худенька, і коли бігала, постійно боліло в боці. Моє навчання для роботи тренеркою було тривалим, нам давали велику базу інформації, тренували та практикували. Зараз все це стало простішим.
ЧЕМПІОНАТ УКРАЇНИ З БОДІБІЛДИНГУ ТА ЗРУЙНОВАНІ ПЛАНИ
У 2019 році, через п’ять років після початку занять у фітнес-залі, Людмила Борисенко взяла участь у чемпіонаті України з бодібілдингу та посіла друге місце у категорії “Спортмодель леді 40+”. Розповіла, що наважилась на участь, бо захотіла спробувати себе у чомусь новому та набути досвіду, а готувалася до змагань пів року.
– Підготовка до чемпіонату залежить від фізичної форми, з якою стартуєш. Я готувалася за пів року, і мені вистачило цього часу. Але для цього потрібно бути дуже організованою, харчуватися “по грамовці”, дотримуватися спеціальної дієти та виконувати вправи за програмою. У мене була тренерка, до якої я їздила, щоб навчитися позуванню для чемпіонату, адже саме у цих змаганнях важливо не просто показати своє тіло, а й вміти красиво його продемонструвати.
На змаганнях Людмила виступала вперше, а після успіху почала готуватися до чемпіонату Європи з бодібілдингу. Коли її підготовка вже тривала два місяці, розпочалась пандемія COVID-19, яка перекреслила всі плани. Після цього до змагань жінка не поверталася.
“ПЕРШИЙ ЗАЛ БУВ ЗОВСІМ МАЛЕНЬКИЙ, АЛЕ У НЬОГО БУЛО СКЛАДНО ПОТРАПИТИ”
У 2018 році Людмила Борисенко із “Магніта” перейшла працювати у інший тренажерний зал. Але згодом через певні обставини довелося покинути і його. Так зародилася ідея про відкриття власного фітнес-залу.
– Тоді я дуже засумувала, адже фактично вже не мала місця, де могла б тренуватися. Почала впадати у депресію, думала закинути все та зайнятися чимось іншим. Та мене підтримав мій чоловік, за що йому дуже вдячна. Якось він прийшов, побачив мій зовсім поганий настрій та сказав шукати приміщення і “щось будемо думати”. У таких стресових ситуаціях дуже добре розвиваєшся, це стало своєрідним поштовхом. Адже якби не ця ситуація, я б і далі працювала на когось. Це доводить, що переломні моменти у житті відбуваються не просто так.
Людмила почала шукати приміщення під власний майбутній тренажерний зал, фінансово допомагав чоловік. Гарний варіант знайшли на вулиці Михайла Грушевського. Хоча зал був зовсім маленьким, на 40 квадратних метрів, але для початку це було непогано. Отримав він назву “Fitness room”.
– Тренажери брали під замовлення, адже просто так їх ніде не купиш, хіба що вони вже вживані. Чекали виготовлення майже два місяці і водночас облаштовували приміщення. Загалом для відкриття фітнес-залу потрібно небагато: дзеркала, тренажери та оренда приміщення.
Людмила Борисенко працювала у своєму першому залі разом зі ще двома тренерами. Це був зал закритого типу – до нього можна було потрапити лише за записом на індивідуальне тренування. Тоді у місті добре працювало “сарафанне радіо”, тож застосовувати маркетинг та робити рекламу залу необхідності не було.
– Переяслав – маленьке місто, тут все на слуху, тут тебе всі знають і все швидко розноситься. У нас ніколи не було такого розуміння як “сезон”, клієнти були завжди. Тож на тренування у наш зал складно було потрапити, адже вільних годин у тренерів ніколи не було. Зараз у мене є люди, яких треную вже 8 років, ще з тих часів. Звісно, є відсоток людей, які змінюються, але він маленький. Думаю, це свідчить про певну довіру до мене як до людини та тренера.
“ДЛЯ БАГАТЬОХ “FITNESS ROOM” СТАВ РІДНИМ”
Після трьох років роботи справу потрібно було масштабувати. Людмила наважилася змінити приміщення для залу. Зал на вулиці Шевченка був значно більшим за попередній – 140 квадратних метрів.
– Нам вже було мало місця, я хотіла приймати більше людей. Тож почала підшуковувати нове приміщення. Це був тривалий процес, адже у місті з такими приміщеннями складно. Коли все ж знайшла підходяще, почала облаштовуватись, докупила нові тренажери, адже були тільки базові, а хотілося збільшити їхню кількість для роботи на різні групи м’язів.
Також із часом у нас почало працювати більше тренерів (шестеро). Через два роки роботи ми зробили зал відкритого типу, щоб люди вільно могли приходити та займатися самостійно. Не скажу, що, коли зал став відкритим, людей сильно побільшало, але стало більше ходити хлопців, адже спочатку основна маса були дівчата.
З часом і це приміщення стало недостатньо великим для всіх ідей та відвідувачів, але своя аудиторія клієнтів вже була, для багатьох “Fitness room” став рідним, – розповіла Людмила Борисенко.
“У нас постійна динаміка зростання кількості клієнтів”
Підприємиця не збиралася зупинятися – прагнула створити просторий повноцінний тренажерний зал із кардіозоною.
– Коли у “Fitness room” вже просто все заставили тренажерами, а одного зовсім не було куди впихнути, я почала задумуватися про розширення. І знову почала шукати приміщення, але такого формату, як мені потрібно, знайти було ще складніше. Потім почала домовлятися про приміщення у фабриці художніх виробів, але передумала, наче відчувала, що не моє. А згодом звернулася до керівництва фабрики “Гаян” (насправді ТОВ “НУС” – ред.), там саме почали приводити до ладу інший бік будівлі та здавати приміщення в оренду.
Торік у вересні уклали договір про оренду приміщення площею близько 500 квадратних метрів. Після цього орендодавець зробив ремонт – пофарбував стелю та підготував стіни для фарбування. Всім іншим займалася Людмила Борисенко. Поки працівники виконували свою частину роботи, жінка облаштовувала майбутній зал, таким чином встигла відкрити його до Нового року.
– Насправді, це дуже дорого і потребує великих вкладень. У відкриття нового залу “GYMFIT” я вклала всі свої заощадження. Вдячна всім нашим тренерам та клієнтам, які допомагали з переїздом, адже переносити все на четвертий поверх – це дуже тяжка робота.
Якщо порівнювати перший зал та останній, то передусім, звісно, виділяється масштаб, наявність кардіозони та велика дружня команда з 10 тренерів. І тепер ми не просто тренажерний зал, а спортивний клуб. Адже в порівнянні з першим, у нас була одна роздягальня метр на два, а зараз – окремі просторі роздягальні для жінок та чоловіків, душова кімната з гарячою водою.
Також у нас є кімната площею 85 квадратних метрів для групових занять, чого немає у жодному залі в місті. Вона здається в оренду і там проводять заняття зі степ-аеробіки, стретчингу, High Heels та з батутами. Коли звертаються з благодійними ініціативами, наприклад, для проведення занять чи майстер-класів, я завжди відгукуюсь, надаю приміщення безкоштовно. Також наш зал у програмі “Ветеранський спорт” (державна грошова допомога у розмірі 1500 гривень на квартал для ветеранів війни на оплату спортивних занять. Скористатись сервісом можуть учасники бойових дій та люди з інвалідністю внаслідок війни – ред.), тобто за гроші цієї програми військові можуть придбати абонемент у наш зал або ж спортивне харчування.
Хочу ще розширюватись, додати нові кардіо-позиції та силові тренажери. Я цим живу, тому буду й надалі удосконалювати зал і робити його комфортнішим для клієнтів.
Тренерка поділилася, що з відкриттям нового залу з’явилися і нові клієнти:
– Є люди, які звикають до своїх тренажерних залів та не хочуть змінювати обстановку. Проте з інших залів до нас також почали трішки переходити, але й із нашого деякі йдуть, це норма, так може бути. Але у нас постійна динаміка зростання. Я нормально ставлюсь до того, що люди можуть прийти і піти, адже комусь може сподобатись, а комусь ні.
Зазначила, що “GYMFIT” з поміж інших тренажерних залів вирізняється атмосферою:
– Думаю, що такої, як у нас, точно немає в інших. У нас дуже дружній та крутий колектив, ми всі одне одного любимо, підтримуємо, а я завжди йду назустріч своїм тренерам та завжди їх чую. Мені можна все розповісти і я намагатимусь вирішити проблему.
Я ніколи не відчувала конкуренції з іншими залами, адже у нас є свої клієнти, тренери. Якщо я для когось є конкуренткою, то цього не відчуваю. А взагалі тільки за здорову конкуренцію. Коли я почала відкривати новий зал, інших це теж підштовхнуло на удосконалення та покращення умов для занять.
Людмила Борисенко, окрім спортивного залу, має ще й власний магазин оптики. Зізналася, що поєднувати підприємницьку діяльність та тренерство буває важко, але це те, що подобається та приносить задоволення.
– Я зробила собі другий вихідний день на тиждень, бо з одним не справлялась. Це було вдалим рішенням, так можу краще вирішувати справи, займатись залом, відпочивати та доглядати за собою. До такого ритму вже звикла. Зараз у мене може бути 11 клієнтів за день, але в середньому по 6-7. Одне індивідуальне тренування за годину коштує 400 гривень, заняття у парі (2 людини) 700 гривень.
“У РОБОТІ ТРЕНЕРОМ ПСИХОЛОГІЧНА ОСВІТА ДУЖЕ ДОПОМАГАЄ”
Людмила Борисенко вже понад 10 років тренує людей. Говорить, що для того, щоби клієнти йшли тренуватися саме до тебе, потрібен досвід та індивідуальний підхід, бо всі передусім дивляться на результати діяльності людини. Психологічна освіта також дуже допомагає. Адже робота тренера – це не тільки тренування, із кожною людиною потрібно працювати та вибудовувати спілкування, при цьому не забуваючи про власні кордони.
– Люди часто мені відкриваються і згодом стають дуже близькими – з деким ми вже як родина. Коли людина приходить в зал вже змотивована та налаштована, тоді можу підказати, направити та підтримати залежно від запиту клієнта. У такі моменти зі своїми клієнтами я розмовляю, стараюся їх хвалити, казати, що вони все зможуть і у них все вийде, ні в якому разі ніколи не принижую – це для мене взагалі не допустимо. Вибудовую чітке розуміння, що потрібно цінувати мій час, тож про зміни планів і відповідно скасування тренування клієнт повинен попереджати завчасно, бажано з вечора.
Також Людмила закінчила курси з нутриціології (розділ науки про харчування, що включає в себе інформацію про їжу, продукти, нутрієнти (поживні речовини), їхні види, відомості про кількість нутрієнтів у продуктах та метаболізм) та займається веденням харчових раціонів. Допомагає правильно, збалансовано та результативно харчуватися з користю для здоров’я. Працює з клієнтами, відштовхуючись від запиту, з яким звернулися.
Чимало клієнтів Людмили Борисенко з часом також почали займатися тренерською діяльністю. На шляху до цього жінка всіляко підтримувала та мотивувала своїх підопічних.
– Була у мене клієнтка Катя Білошицька, займалися ми з нею 3-4 роки. Потім вона пройшла курси, працювала у моєму залі тренером, а зараз у Києві. Хоча до цього вона працювала майстром манікюру, а тоді набула досвіду в тренуваннях, зрозуміла, що це її, і вже як п’ять років вона тренерка. Валентина Чемерис, яка зараз працює тренеркою у Литві, також тренувалася зі мною. Ярина Романенко, яка працює тренеркою у нашому залі, також моя колишня клієнтка. Якщо людина хотіла спробувати себе тренером, я завжди підтримувала та казала пробувати, десь мотивувала, бо могли вагатись, ділилася досвідом, розповідала багато інформації.
“ПіДКОРЕННЯ ГІР – ЦЕ СЕРЙОЗНО, ПОТРІБНА ХОРОША ПІДГОТОВКА”
Неабияку пристрасть Людмила має до гірських вершин. Уже підкорила кілька європейських гір: Тетнульд (4852 метри) та Казбек (5054 метри) у Грузії, Монблан (4810 метрів) на кордоні Франції та Італії.
– Коли підіймалися на гору Тетнульд, на жаль, у нашій групі були жертви. Одна людина загинула, вона зірвалася і лише через деякий час помітили, що її немає. Один чоловік, який злетів, вижив. Ці люди просто були погано підготовлені. Для таких сходжень потрібно гарно тренуватися, а особливо виконувати кардіовправи. Якщо це висока гора, то просто так відразу на неї неможливо піднятись, потрібно за певний час до сходження кожного дня підніматися потроху все вище та спускатися для того, щоб організм адаптувався, легені розвинулися і не було кисневої хвороби.
Це все дуже серйозно. Зазвичай на такі гори сходять рано вранці о 3-4 годині, а не вдень, бо чим ближче до сонця, тим більш воно палюче, обличчя може просто згоріти. Також вдень тане сніг і можуть бути різні лавини та зсуви. Дощ у горах – то, мабуть, найгірше, під час грози телефон має бути обов’язково вимкнутий, адже блискавка може сильно шандарахнути.
Загалом у мене дуже хороші спогади та враження від гір. На жаль, мої сходження завершилися з початком війни. Хотілося б підкорити Фанські гори, що в Таджикистані, та поїхати у Південну Америку, там теж є де походити.
Також Людмила Борисенко багато подорожувала Європою, але зізнається, що вдома найкраще: “Жити за кордоном я б не хотіла. Де б ти не був, подорожувати класно – нові емоції, враження, – але все одно хочеться додому”.
Нагадаємо, що на сторінках The New York Times з’явилася стаття про вчителя історії з Білої Церкви, який спростовує російську пропаганду.
