28 липня Україна вперше офіційно відзначає День вшанування пам’яті захисників і захисниць України, учасників добровольчих формувань, а також цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні
Про це повідомляє інформаційний портал “Легендарний Київ” із покликанням на матеріали сайту “24 канал”.
Цю важливу дату Верховна Рада України затвердила Постановою №10188, підтримавши ініціативу громадських організацій, родин полонених, ветеранів і волонтерів.
День вшанування пам’яті став свідченням того, що Україна пам’ятає кожного, хто загинув не лише на полі бою, а й у полоні, в нелюдських умовах, без права на захист, але з відданістю своїй державі.
Що цікаво, цю пам’ятну дату обрали невипадково. Річ у тім, що саме в ніч із 28 на 29 липня 2022 року стався один із найжорстокіших воєнних злочинів Росії проти українських військовополонених. Тоді був обстріляний барак у Волноваській виправній колонії біля селища Оленівка, де окупанти утримували захисників “Азовсталі”. Унаслідок теракту загинули щонайменше 53 українських воїни, а ще понад 130 бійців дістали поранення. За даними звітів ООН і міжнародних правозахисних організацій, Росія грубо порушила норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевської конвенції, яка забороняє катування, жорстоке поводження та зобов’язує країну-агресора забезпечувати життя і безпеку полонених.
Трагедія в Оленівці стала уособленням численних злочинів, які Росія скоює від початку війни проти України. Іловайськ, Дебальцеве, Маріуполь, Буча, Ірпінь, Ізюм, Токмак – за кожним із цих назв стоять історії страчених полонених, закатованих цивільних, масових поховань і свідчень, які жахають навіть досвідчених експертів із міжнародного права. Особливий біль спричиняє загибель цивільних, зокрема вчителів, журналістів, волонтерів, медиків, священників, яких вбивали лише за проукраїнську позицію або просто за те, що ті говорили українською.
Серед тих, кого ми вшановуємо цього дня, особливе місце посідають добровольці. У перші дні війни саме вони стали на захист України, ще до формування повноцінної армії. Без достатнього забезпечення, часто без правового статусу, але з глибоким почуттям відповідальності за свою землю, вони першими опинилися в полоні, де нерідко були страчені або зникли безвісти. Їхній подвиг є невіддільною частиною сучасної української ідентичності.
Сьогодні особливо важливо говорити про полонених, бо мовчання – це ще одна форма знецінення жертви. Нині тисячі українських військових і цивільних перебувають у російському полоні, часто – у повній ізоляції, без доступу до адвокатів, медичної допомоги, а іноді навіть без підтвердження факту, що вони живі. Говорити про них – означає підтримувати їхніх рідних, тримати в полі зору міжнародної спільноти тему полонених, змушувати світові організації діяти, фіксувати кожен злочин і збирати докази для майбутнього міжнародного трибуналу.
Жодне життя не повинно бути забутим, адже пам’ять – це форма боротьби. Поки ми пам’ятаємо, то не дозволяємо злу зникнути без сліду. А тому кожен полонений має повернутися додому.
Нагадаємо, на Київщину після трьох років полону повернувся Сергій Зленко.
