Снайпер і Народний герой України Андрій Лагутін розповів про оборону Мощуна, порятунок людей під час обстрілу Києва 24 квітня та втрату свого дом
Про це повідомляє інформаційний портал “Легендарний Київ” із покликанням на “Цензор.НЕТ”.
Снайпер, волонтер, підводник і герой – Андрій Лагутін пройшов крізь десятки боїв, врятував не одне життя на фронті, але мало не загинув у себе вдома, коли російська ракета поцілила у сусідній будинок 24 квітня. В його квартирі все потрощено – вікна, меблі, архіви, спортивні нагороди, документи, техніка. Уламками посікло ноги, зникли заощадження та закордонний паспорт із американською візою. Але сам він дивом вижив. І, як завжди, замість скарг – допомагав іншим.
«Витяг сусідку з черепно-мозковою травмою, хоч і сам був поранений»
– Моя квартира на четвертому поверсі, бачите, обидва вікна тепер закриті фанерою, – показує Андрій Лагутін від входу в будинок. – На балконі у мене з одного боку була майстерня, де стояв фрезерний станок. Після прильоту ракети він опинився посеред кімнати. А з другого боку балкона був своєрідний офіс. На жаль, багато цінних та пам’ятних документів, які там зберігалися, втрачено. Розбиті жорсткі диски з моїми підводними фільмами і архівом підводних фотографій.
Наш будинок було побудовано за ініціативою Олега Костянтиновича Антонова. Трохи далі стояв його особняк. А тут жили провідні конструктори, інженери заводу Антонова.
– А ви як тут опинилися?
– Ну як. Мої мама і тато – провідні конструктори заводу. І я у свій час десять років пропрацював там само. Все життя жив у цьому будинку. Так би мовити, ППД у мене тут – пункт постійної дислокації, – посміхається Андрій.
– Ви були вдома, коли все це сталося?
– Так. Спав у дальній кімнаті. Коли загуділа сирена, подивився на всі боки – у мене вікна завжди відкриті. Почув перший приліт. Він був у стороні. Подивився у вікно – нічого поблизу не видно. А потім гахнуло прямо у нас.
Мене одразу придавило стіною, яка розділяла нас із сусідами, мені затисло ноги. Вікно пролетіло повз мене і розбилося. Добре, не зачепило. Темно. Пилюка. Я навпомацки вибрався з кімнати. Зазвичай я вішаю одяг на стілець. Зараз не пам’ятаю, штани були на стільці, чи в іншій кімнаті я їх знайшов. Одягнув штани. В кишенях завжди лежать документи. Вибрався в коридор – взувся. Знайшов куртку. Знайшов бойовий рюкзак, дістав з нього аптечку. Почали кричати сусіди, прохати про допомогу. Пробігся по квартирах. Почув знизу крики. Там хлопчина молодий дістав уламок у шию. Ми його витягнули, але лікарям врятувати його не вдалося… Він загинув. На першому поверсі тітка Надя мала потужні розсічення, черепно-мозкову травму. Я її виніс до дороги, де вже стояли “швидкі”, передав лікарям. Олег – її син – незрячий. Поки я займався його мамою, сина вже хтось вивів.
– А себе ви обдивилися?
– У мене були трішки посічені ноги. Але не страшно. Я набрав товариша Сашку Мирончука. Він колись мене пораненого в Мощуні витягав. Саша сам з Горенки. Надійний дуже. А у мене ж повна хата боєприпасів, зброї. Снайперська гвинтівка, приціл, нагородний пістолет… Зброя бойова і спортивна. Потрібно було все витягнути і перевезти.
– Ви казали, що машину вашу також пошкоджено…
– Моя “Тойота” була припаркована у дворі ближче до п’ятого будинку, куди прилетіла ракета. Коли я вийшов на вулицю, побачив її майже біля свого під’їзду. Її перенесло вибуховою хвилею, ще й деревом зверху причавило. Її вже забрали знайомі. Домовилися, що її розберуть і запчастини, які ще можна використовувати, підуть на ремонт армійського транспорту.
– Що ви ще втратили цінне?
– У невідомому мені напрямку улетів іноземний паспорт з американською візою. Було трохи грошей – тисячі півтори в іноземній валюті. Вони також улетіли. Але 50 євро я за три дні знайшов, а паспорт, на жаль, – ні. Прийдеться поновлювати.
Мій тато все життя робив дерев’яні макети літаків-винищувачів часів Другої світової війни. Це саморобні унікальні макети. Колекція стояла на полках в кімнаті. Їх знесло, потрощило, покурочило.
У мене спортивних нагород, мабуть, понад 500. Я ж усе своє життя займаюся підводним полюванням, дайвінгом, підводною стрільбою. Були і гірськолижні, і воднолижні, і стрілкові. Більша частина нагород висить у моєму клубі. А тут, вдома, були найдорожчі і найцінніші. Моя перша медаль. Медалі за чемпіонат Радянського Союзу. Була колекція золотих медалей за міжнародні змагання. Саме золоті. Із золота! Також я мав деякі дорогоцінні сувеніри. Щось я на свій подив сьогодні якраз знайшов. Це дуже красивий золотий брелок, грамів 60. І дві золоті медалі знайшов. Вони були серед сміття і битого скла. Ще висіли дуже красиві медалі срібні і бронзові з чемпіонату в Сіракузах, з них знайшлася лише одна бронзова. А вони були унікальні…
На балконі ще було багато дрібниць по моєму підводному спорядженню, яке я роками збирав. Я займався конструюванням підводних рушниць. Якісь запчастини були… Все це також втрачено…
Вже коли я роздивлявся наслідки пошкоджень, не зрозумів, як вибрався з кімнати, де спав. Меблі, уламки стіни, вікно, – все це завалило прохід. Я виповз через невеличку дірочку.
Це абсолютно цивільний район, який називають Авіамістечком. Стадіон навпроти наших будинків – спорткомплекс, яким Олег Костянтинович Антонов дуже опікувався, бо він сам був затятим тенісистом. Закритий тенісний зал, в якому тепер немає чи не жодного вікна, – також його справа. Традиційно діти робітників заводу з часом також працювали на авіазаводі. Тому Олег Костянтинович всіх працівників заводу знав по іменах. Він був дуже уважний до кожного, піклувався про людей, за що поза очі його називали Тятею. Тому тут всі один одного знають, – Андрій підтверджує це, вітаючись майже з усіма на вулиці, поки ми переходимо від будинку до стадіону. – За останні 15 років ситуація змінилася. Завод знищували. Люди шукали іншу роботу, виїжджали з країни, продавали квартири… Але все одно в основному всі одне одного знають, вітаються. Цивільні люди. Тому сюди немає сенсу щось запускати. Я тепер жартую, що мене 12 років на війні намагалися вбити – не вийшло. То витратили ще п’ять мільйонів доларів, аби дістати мене в Києві…
Це відео записав друг Андрія, який приїхав йому допомагати. Тут добре видно, в якому стані квартира за пару годин після прильоту ракети, знята зверху і машина, привалена деревом… Головне, що Андрій не втрачає духу і почуття гумору.
– Ви весь час лишалися біля будинку того дня?
– Я пройшовся ще раз по своєму під’їзду. Спитав, чи потрібна кому допомога. Нікому нічого не було потрібно. Тому я завантажив ще й своє спортивне спорядження, якісь ще речі. Затягнув це все до друзів поруч у спортивний клуб. Вже почало світати.
– Де тепер жити?
– Держава обіцяє видати якісь кошти на оренду житла. Поки у мене є мій трейлер. Колись купив його для бойових дій, на час, коли жив не у ППД. Він стоїть у друга на березі річки. Переберусь поки туди.
Це відео Андрій зняв 24 квітня вдень зі своєї розбитої квартири
– А де ці дні ви ночували?
– Неподалік живуть мої друзі. У них велика квартира. Сказали: ось тобі кімната. Я і живу поки.
У квартирі Андрія вже максимально прибрано – все потрощене підметене і винесене, вікна забиті. Вцілілі фасади кухні в дрібних подряпинах – від шматків скла. Ванна тепер в коридорі – без перетинок і дверей. Туалет також “відкритий”. У пральній машинці немає скла… Двері шафи-купе в кімнаті перекошені. Дивом вцілілі плафони світильників лежать на підлозі. На тих самих полицях, де стояла батькова колекція літаків, лежить дві книги. Вірші Гліба Бабича, загиблого поета. І розповіді про бійців 1-ої штурмової.
– Гліба Бабича я знав особисто, – пояснює Андрій Лагутін. – Ми були друзями. Ще коли я був волонтером, допомагав багатьом бригадам, де служили мої друзі, знайомі, учні. Після мого першого поранення ми разом з Глібом у госпіталі в Сіверськодонецьку лежали…
Ми виходимо з під’їзду Андрія. Біля розбитого вщент будинку ходять іноземні делегації. До волонтерів з Норвегії підходить міністр з Люксембургу. Андрій миттєво починає спілкуватися з ними англійською, розповідаючи про те, що цікавить європейців. Потім ми продовжуємо.
– А срібний орден “Народний герой України” не загубився?
– Він на кителі. З ним все добре. Ось ще одна дуже дорога для мене нагорода, – Андрій показує мені знімок в телефоні. – Бачите, у неї червоно-чорна стрічка. Це нагорода снайпера фіна за фінську війну. І цю нагороду мені вручив його онук. Сказав, що дід отримав її за боротьбу з кацапами. Матіо віддав мені цю нагороду із словами: “Я б хотів, щоб ти її носив”. Перстень поруч з нагородою – його дід зробив з уламку радянського літака. І він також зберігся. Коли Матіо вручив цю нагороду, мене трусило ще добу, настільки для мене це було важливо. Така ось наступність поколінь.
БІЛЯ ГОСТОМЕЛЯ ПОБАЧИЛИ ВЕЛИЧЕЗНУ КОЛОНУ ТЕХНІКИ РФ. ЯКБИ МИ ПОЧАЛИ СТРІЛЯТИ, ЗВІДТИ Б НЕ ВИЙШЛИ
– Як ви зустріли повномасштабний наступ?
– Тепер вже можна про це говорити. Так сталося, що з 2016 по 2020 роки я був найкращим снайпером Збройних Сил України і найкращим командиром найкращого снайперського взводу ЗСУ. Це офіційно визнано. Я тоді служив у 54-й бригаді. У 2020 році за час ротації наш взвод завдав 12 відсотків втрат від усіх Збройних Сил загалом. У взводу були яскраві результати – і у мене особисто. Наприклад, за один мій постріл, дуже важливий, нагороду отримала зовсім інша людина. Снайпери взагалі перебувають поза скобками на цій війні. Проте це залежить напряму від ставлення конкретного командира до кожної людини… Але це окрема історія…
У 2020 році я пішов з армії. Були плани виступити на чемпіонаті світу з підводного полювання. Шкода, не вийшло, бо був дуже добре підготований. Коли у мене знову з’явилися думки повернутися у підрозділ, виявилося, що моя дружина вагітна. Ми дуже хотіли дитину. І домовилися, що я ще залишуся вдома. З листопада 2021 року я розумів, що потрібно готуватися, до більшої війни, бо кацапи готувалися. Ми з друзями прораховували ситуацію. Але з півночі ворог не мав іти. Цьому напрямку найменше приділялося уваги. Основними чотирма напрямками мали бути Маріуполь, Волноваха, Харків та Суми. Чекали вторгнення 16 лютого. Коли 16 числа нічого не сталося, я навіть зрадів: поїду з молодшим із синів на лижах покатаюся. І ми поїхали.
22 числа отримав смс з наказом бути 23 числа у Києві. Виїхав із Славського, ввечері був вдома. Моя бригада на той момент стояла у Мар’їнці. Але вже 24 числа було зрозуміло, що туди їхати у військкомат не потрібно, а потрібно захищати Київ. І всі сили були кинуті саме на захист столиці. Люда на той момент була на сьомому місяці вагітності. Подзвонив кільком знайомим генералам, але на той момент, зрозуміло, у всіх було зайнято, впевнений, що у них телефони були яскраво-помаранчевого кольору… Набрав Льошу Арестовича – ми давно знайомі. І у той період працювали багато і плідно. Я подзвонив у 72 бригаду і поїхав до командира батальйону з позивним Шериф. Підрозділ якраз став у Вишгороді. Розказав, як перекрити всі підходи – і через дамбу, і на основній дорозі. Всю ніч робив позиції, облаштовував місце для танку, снайперські позиції. На ранок 25-го пригнали танк. Я його поставив. В середині дня підійшла піхота. Я набрав Влада Наляжного, заступника командира бригади. Він зрадів: “Їдь до мене у Пущу-Водицю”. Ми з напарником готові були працювати, мали зброю. Вже навіть трофейну. Наляжний мені сказав: “Займись Мощуном”.
На фото: Знімок зроблений у Мощуні під Києвом у перших числах березня 2022 року. Андрій разом з другом Олександром, який потім його, пораненого, рятував.
Правіше від Мощуна був скит – ним керував отець Амвросій. Це мій давній приятель. Я часто у нього бував. Ми займалися ножовим боєм. Приїжджаємо на Мощун. Це вже було 27 лютого. Хлопці лише починають рити окопи. Спланували разом, де робити лінію оборони. Поїхали ми знову у скит. І вже коли верталися назад, побачили на полі беху, КШМка і три БМДшки, які перестрибнули через річку на наш бік. Кажу: “Хлопці, схоже по нас зараз будуть стріляти”. Справа поле і ця техніка. Зліва канава і ліс. До заїзду в наші дачі біля кілометра. Ми на відкритому просторі – світла машина на фоні темного лісу. Кажу: “Якщо по нас почнуть стріляти, прийдеться прориватися. А ви будете стрибати”. Ну і почалася по нас стрільба. Я пригальмував. Хлопці викотилися. А я мчу. Бачу – через канаву стежечка. Я по ній перелетів у ліс. Мене вже ворог не бачить. Стаю. Дістаю гвинтівки, боєприпаси. Прибігають мої пацани захекані… На мені, як правило, завжди 30 патронів – в обоймах і газирях. Було ще з собою. Я сідаю і починаю працювати по цій техніці. З однієї позиції, не сходячи з місця, з дистанції 700 метрів 40 пострілів зробив. За десять днів до вторгнення я купив дорогий, найкращий у світі тепловізор “Арчер”. Завдяки йому я зміг ефективно відпрацювати у Мощуні, бо стріляв не по машинах, а по командирах і механіках-водіях, яких мені добре було видно.
Противник ішов групами по п’ять машин, а загалом їх у колоні було біля тридцяти. На той момент дамба у Мощуні ще не була зірвана. Я міняю позиції. Перебігаю за купу битої цегли, яка лежала за дачами в бік ворога. Вийшов у поле практично. Але звідти всі під’їзди бачу. Два хлопці побігли підривати ту дамбу. Не добігли метрів 30, як ця колона поїхала назад. І я вже стріляв по спинах командирів, бо механіків вже не бачив. Дуже зручно вийшло. Бо машини виїжджали на ту дамбочку. Машина підіймається, падає на дамбу і зупиняється на секунду. Цього мені вистачає. Куля летить на цю відстань десь 0,8 секунди. На від’їзді я точно три машини обезголовив, бо витягали звідти тіла. Думаю, від 15 до 20 чоловік я тоді настріляв. З однієї позиції 40 пострілів зробив. З іншої – 35. Вони ушли. Один з бійців питає: “Що то за машина стоїть?” Дивлюся – за кущами КШМка.
Нікого не бачу у ній. “Ідіть дивіться, – кажу, – а я крою”. Підповзають. Нікого немає. Кров є. З тої машини ми познімали купу всього, багато документів і апаратури забрали. Кинули гранату всередину, щоб не їздила. Доповів Наляжному. Він нарізав ще задач. Одна була найпростіша: добути українські прапори. Вся наша техніка не мала розпізнавальних знаків. Тому я поїхав в “Епіцентр” на Борщагівці. Знайшов прапори там. А ще потрібно було терміново знайти механіка-водія танка. А у мене був такий знайомий у Києві, йому лише у дружини треба було відпроситися…
– А ваша дружина все ще в Києві була?
– Так. Це ж 1 березня. Наляжний мені тоді сказав: “Схоже, ми не втримаємо оборону, людей немає, боєприпасів немає. Може бути провал. Вдома лишатися не можна. Шукайте хати для базування і партизанського руху”. У той же день я відправив дружину з її мамою спочатку на захід країни, а потім за кордон. У Мюнхені в травні вона народила доньку, Соломію. І досі мої дівчата у Німеччині. З одного боку це дуже погано, важко, що вони так далеко. А з іншого… Коли мене привалило сусідською стіною, я подумав саме про дружину і донку: добре, що їх не було в той момент у квартирі… Але продовжимо про події 2022 року.
…Увечері 4 числа приїжджаю на Мощун. Бачу хлопців у модній екіпіровці зі зброєю – явно з ГУРу. Вони сказали, що хочуть піти на той бік у розвідку. Я їм розповів те, що знав, бо вже все там розвідав. Разом ми переправилися навпроти отця Амвросія, через Ракове перейшли і біля Гостомеля побачили довгу-довгу колону ворожої техніки. Величезну колону. Якби ми почали стріляти, звідти б не вийшли. По дорозі назад ще перевірили ферму – там нікого не було. Повернулися до Амвросія. Поспали. І вранці поїхали на Мощун. Зайшли туди. Я ще раз пояснив піхоті, що потрібно робити проходи між будинками, аби маневрувати. І тоді б нікого звідти не могли виколупати. У цей момент хтось прибігає: “Танки навпроти!” Та не було ж, – дивуюся. “Осьо вони стоять”, – каже хлопчина. Пробігаю вздовж вулиці – точно, стоїть три танки за Ірпенем на схилі. Три танки і беха. “Ну що, хлопці, зараз будуть гайки”, – кажу. Зрозумів, що колона, яку ми бачили, вже перейшла сюди. “Готуйтесь, буде весело”, – попередив піхоту. Набираю Наляжного і чую: “Їдь до мене”. Розповідаю йому обстановку. Він каже: “Ти мені тут не потрібен, їдь відпочивай. Знадобишся вночі”. Я поїхав відпочити.
Згадуючи ті дні, аплодую Владу Наляжному. У штабі стояв величезний стіл, метрів шість, мабуть, у довжину. На карті лежали телефони і планшети. І він між цим всім пересувався, всього торкався як піаніст, одночасно вливаючи в себе каву і показуючи мені результати роботи його підлеглих: “Дивись, як ми їх підбили”… Зрозуміло, там працювали і Нацгвардія, і ГУР, і спецпризначенці…
Ми з Сашею встигли приїхати до мене додому. Помилися і поїли. Телефонує мій друг Вовочка – він з ГУРу: “У тебе є теплак?” – “Є”. – “Терміново приїзди сюди. Пройшла група на Мощун”.
Ми приїхали, коли вже було зовсім темно. В правому кутку села горіла хата. А метрах в 150 від нас точився стрілецький бій. Коли розвідгрупа виходить, завжди залишається людина, яка забезпечує зв’язок і повернення групі назад. Знаходжу таку людину. “Хто де”, – розпитаю, а він нічого не знає. “Як іде бій?” – уточнюю. Не знає. “Коли будеш знати, – куди лягти снайперу, скажеш. Чекаю в машині твоєї команди”. Лишаю йому свою радіостанцію. Хвилин 40 проходить, як приходить цей боєць: “Я вже знаю”. Ідемо з ним вздовж лісу. Дачі зліва. Доходимо до крайньої вулички, де стоять сміттєві баки. Сашка – мій учень і товариш по спорту, але він не військовий взагалі. Я йому за п’ять днів лікбез зробив, але зовсім основи. У нього вже був трофейний автомат. Його задачею було бути в 15 метрах позаду мене і дивитися, щоб до мене ніхто не підійшов.
На фото: Про такі “знахідки” під час риття окопів у Мощуні Андрій писав у соціальних мережах
Веде мене той боєць і розвідник 72-ої. Метрів 50 до ворога лишається. І тут він по рації голосно починає волати: “Пацани, ви де, пацани, ви де? Дайте підсвітку лазером, де ви”. І я розумію, що він нічого не знає. Піднімаю гвинтівку і починаю дивитися на всі боки. Поки дивився, з боку розвалин, метрів з десяти від нас чую постріл. Його зробив фланговий кацапів. Коли група воює, хтось завжди контролює, щоб їй не зайшли з флангів. І цей фланговий спрацював на ура. Дуже грамотно. Він стріляв не в груди, а у район паху. Трішки йому не повезло, а повезло мені. Куля пройшла нижче, але перебиває мені ноги. Я падаю. Втрачаю свідомість. Коли приходжу до тями – одну ногу не відчуваю, інша рухається. Обмацую. Ліва нога роздроблена в кашу. Наколовся об уламки власних кісток. Дістав турнікет. Кличу хлопців – нікого. Кажу: “Саня”. І чую: “Я тут”. – “Де тут”. – “Під баками”. – “Ти мене бачиш?” – “Ні”. – “Тоді контролюй периметр, а я повзу до тебе”. І поповз. Тримаючись за баки, я підвівся. Саня під мене підліз, але взяв не дуже правильно – замість того, щоб закинути мене на плечі, як барана, і тоді йому було б легко мене нести, взяв мене, як рюкзак. Мої ноги бовтаються і б’ють його по ногам, не дають йому бігти, а мені не приносить ніякого задоволення. Метрів 50-60 дотягнув. Упав. Кажу: “Я можу тут лежать. Якщо що, відстріляюся, а ти біжи за піхотою”. Сашка почав оце все: “Я тебе не кину…” Прийшлося трохи накричати на нього.
На фото: Куля, яка увійшла в тіло Андрія, спочатку пройшла через цей патрон
Хвилин 15 проходить, з’являється Саня з якимись бійцями. Двоє беруть мене під руки, а третій – позаду за ноги за штанини. Ні, щоб мою поранену сильніше ногу покласти на більш-менш цілу, і за штанинку попереду нести. Мені б не було так боляче. Але ж ні! Не можна ж вперед ногами нести! – сміється Андрій.
Добре, до моєї машини лишалося метрів 70. Дотягнули. Поклали. З мене стягнули бронік. Саня гвинтівку забрав. Метрів 100 проїхали – стоїть медичка. Я ще пам’ятаю, що мене до перших ліхтарів довезли, і все. Прийшов до тями в реанімації через добу. Ногу мені складав у столичному шпиталі Євгеній Леонідович Семенець. До 26 травня мене протримали в шпиталі. Поставили пластину в ногу. З того часу я обмежено придатний. За місяць оформив документи, і друзі відправили мене в Чехію на реабілітацію.
– Поки вас оперували і лікували, ви встигали стежити за тим, що відбувалося на Мощуні?
– Багато моїх знайомих у той період працювали навколо Києва. І інформація від них стікалася до мене. Телефон був постійно встромлений у розетку. І якщо я не був під наркозом, скидав інформацію від одних іншим. І це реально працювало. Весь березень так було.
– Ви казали, що це було третє поранення. А два перших?
– Перше сталося у 2019 році, 26 квітня. За Попасною є село Новоолександрівка. Там я робив позицію. І мої ж бійці, які мене страхували, прогавили ворожого снайпера. Він вистрілив по мені із СВДшки. Він промахнувся, але куля увійшла в моє ліве стегно рикошетом. Я сам себе перемотав. Доповів командиру бригади і поїхав до лікарів.
У Гірському був шпиталь. Колись мені в руку зайшло скло – і його там виймали. Мені дуже сподобалося, як працював хірург. Я до нього і їхав. Приїжджаю, а лікарі мені: “Не заважай, ми пораненого чекаємо”. – “Так я поранений”. – “Покажи”. – “Швиденько мені дістаньте кулю, і я повертаюся – мене бійці чекають”. Але так просто не обійшлося. Ще й у шпиталі у Сіверськодонецьку полежав. Там пересіклися з Глібом Бабичем – він по своїх серцевих справах лежав. Але я досить швиденько повернувся.
А у 2020-му році в Авдіївці навпроти Господарочки я пішов за нуль з бійцем на позивний Птіца – абсолютно безстрашним хлопцем. Але нам не сказали про розставлені розтяжки. І ми нарвалися на власну ж… Підірвалися.
Я завжди наполягав, що потрібно навчати людей працювати з розтяжками на навчальних гранатах. Якщо людина знає, що це і як виглядає, скоріш за все зможе не підірватися на ній. За коньяк якось виміняв ящик навчальних гранат. І під час перемир’я 2020 року навчав свій взвод, займалися постійно: окопи розтяжки, бій в окопах, розтяжки, ходіння по розтяжках. І я гордий, що завдяки цим навичкам, майже всі мої бійці живі. Загинули Серп, Кот, а у 2023 році – яскравий боєць Няма. Всі інші гідно воюють.
До серпня 2024 року була надія, що я все ж піду воювати. За цей час підготував людину, яка на зараз є найкращим снайпером Збройних Сил України, дуже ефективно працює. Він вже командир підрозділу. Думав, що до нього піду, але мене визнали непридатним… Тому я зайнявся розробкою програми реабілітації для ветеранів та поранених.
Я один з перших в Україні інструкторів КМАС – всесвітньої конфедерації підводної діяльності. Інструктор по дайвінгу. Плюс тренер по підводній охоті. Також тренер-інструктор по фрі-дайвінгу. Ще є спортивна підводна стрільба по мішенях. І я придумав таке. Є багато людей, яким потрібна справа, всі хочуть бути потрібними, затребуваними і мати якусь віддушину, щось робити. Не так давно КМАС зробив новий вид спорту: дайвінг для людей з інвалідністю: спортивний і фрі-дайвінг. Люди зі статусом інвалідів можуть брати участь у змаганнях. Це значить, що можна тренувати людей у басейні, дати їм інше середовище. Люди з інвалідністю прив’язані до гравітації зі страшною силою, а у воді нуль гравітації. Під час тренувань людина отримує і фізо, і дихальні практики, і відчуття невагомості. Ми відкриваємо інший світ, який допоможе людині відчути себе у змозі робити щось ще. Навчимо управляти собою, контролювати свої емоції і бути потрібним, займатися цікавою справою і спілкуватися на цю тему. Я 20 років займався своїм дайв-клубом. Головним досягненням цього клубу вважаю те, що там сформувалася родина друзів, спільнота друзів. Це вже не тільки дайвінг, а дружнє спілкування. Ми робили дні очищення водойм, організовували різні свята. Крім того, я маю диплом яхтового капітана. А мій друг, який мене свого часу навчав цієї справи, зараз робить чартери для ветеранів і людей з інвалідністю. Моя задача зараз підтвердити капітанську кваліфікацію – і брати участь в цих чартерах. Так що зараз ми шукаємо людей, кому все це цікаво, хто хотів би підтримати цей рух. Ми шукаємо зацікавлених. У моїй дайв-програмі вже допомагає медичний центр. Потрібні лише люди – ветерани та поранені. Ми надаємо їм заняття у басейні безкоштовно.
Плюс минулого тижня ми говорили з Тайрою, з якою знайомі п’ятсот років. Обговорювали, що можна запропонувати принцу Гаррі, щоб у програму “Інвіктус гейм” завели підводну стрільбу. І ми могли б готувати учасників.
Андрій живе за тисячу кілометрів від моря. Але на міжнародних змаганнях у світі його вже багато років називають не інакше, як “олвейз тен”, бо він завжди входить у десятку найкращих.
– 15 років я ішов до цього, – посміхається Андрій. – Посідав і призові місця, але вже 15 років стабільно залишаюся в десятці найкращих.
Мій співрозмовник миттєво переходить на англійську, якщо це потрібно. Українською також говорить, але довше підбирає слова. Все своє життя він спілкувався російською. Але що я зауважила: розповідаючи про бойові дії, не застосовує лайку, як це буває серед військових. Матюки використовує, лише якщо когось цитує, аби зберегти першоджерело:
– Я вважаю, що потрібно боротися не за українську мову, яка, безперечно, дуже важлива, а потрібно викорінювати з нашого використання мат, який є головною зброєю кацапів, – пояснює Андрій. – Навчимося не матюкатися – переможемо. Мат – це спосіб висловити свою неповагу, зневагу, принизити. Людина, яка говорить матом, принижує співрозмовника, всіх навколо і себе особисто. Колись мене переконали усім взводом піти на курси снайперів, які тільки-тільки запровадили. І ми дійсно всім взводом їх пройшли. На цих навчаннях, впевнений, що це єдиний випадок, ніхто не матюкався. Навіть затяті матюкальники, які використовують одне нормально слово на вісім матюків. І вони перестали це робити. Я вважаю, що це також дуже важливо.
Була ще така ситуація у 2017 році. Я тоді дуже ефективно працював на Світлодарці. Проти нас була група такого Декі – Деяна Берича. Я їх добре накосив. А я працював з Роніним – він з Латвії приїхав воювати до нас, його тато – українець. Ронін, на жаль, загинув у 2018 році. Ронін багато років пропрацював у Англії. І ми намагалися на передній лінії говорити англійською. Тоді Пушилін в телевізорі казав, що “проти нас воює група американського спецназу”.
– Як ви будете поновлювати квартиру?
– Я про це поки не думав. Бачте, іде жінка з квітами? Це моя сусідка з п’ятого поверху. У неї двоє онуків загинули у 5-му будинку. А півтора місяця тому помер чоловік… От де страшна біда. В Україні зараз, мабуть, неможливо знайти людину, яка не була травмована війною. Але попри все ми всі маємо працювати на нашу перемогу. Це зараз найважливіше.
Допомога Андрію зовсім не буде зайвою. Номер його картки: 5363542106188353.
Нагадаємо, що у зруйнованому на 70% Мощуні прем’єр Шмигаль не вбачав сенсу у відбудові житла.
